«Червоні лінії» приватизації: що робити обов’язково і чого не робити ніколи

«Червоні лінії» приватизації: що робити обов’язково і чого не робити ніколи

Що відбувається?

На початку жовтня 2019 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт, що скасовує список заборонених до приватизації підприємств. Довгі роки навколо них вибудовувалися корупційні схеми розкрадання державного бюджету. Новий закон, як і закон про приватизацію 2018 року, ці схеми ламає і створює реальні передумови для запуску великої та ефективної приватизації у країні. За словами народного депутата Роксолани Підласої, до законопроекту внесено запобіжники, що не дозволять відправити у банкрутство держпідприємства, які всі роки «накачувалися» боргами.

Що це може дати Україні?

Новий закон створює правила гри, які повинні як привернути великих міжнародних інвесторів, так і істотно розширити коло дрібних та середніх власників. Першим держава готова повністю або частково запропонувати майже десять системоутворювальних компаній масштабу «Укрпошти» й Одеського припортового заводу. Для других — тисячі більш дрібних об’єктів , які продаються на майданчику для електронних торгів Prozorro.

Що таке «червоні лінії» приватизації?

Словосполучення «червоні лінії» означає межі прийнятного, за які не можна заходити за жодних обставин. Вислів набув популярності у 2019 році, коли в Україні відбулась радикальна зміна виконавчої та законодавчої влади. Його, наприклад, вживали президент України Володимир Зеленський, голова Верховної Ради України Дмитро Разумков та прем’єр-міністр України Олексій Гончарук.

Стосовно приватизації «червоні лінії» встановлюються як результат аналізу помилок української приватизації, повторення яких може зірвати усі далекоглядні плани. Аналіз успішних приватизаційних кейсів дозволяє сформулювати кілька основних вимог до проведення приватизації, які істотно впливають на її результативність і, що не менш важливо — на економічний розвиток країни.

Які механізми дозволять провести успішну приватизацію?

1. Гарантії власності

Недоторканність приватної власності закріплено Конституцією України: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом». Цю недоторканність держава повинна гарантувати через правоохоронну та судову системи. З ними в Україні існують великі проблеми, оскільки однією зі сторін у будь-якій приватизаційній угоді є сама держава.

Експерти називають ключовою проблему «невизначеності щодо прав власності» в Україні. Уявіть, що ви інвестор та хочете придбати один з об’єктів приватизації. Чи підете ви на це, знаючи, що результати вашої покупки можуть анулювати, а те, що ви придбали, — перепродати? Врешті-решт, такі випадки траплялися в Україні не один раз. До того ж українські політики регулярно заявляють про необхідність заборонити чи просто не проводити приватизацію, погрожуючи оскарженням результатів приватизації у судах. Одне слово політика у сприйнятті інвестора може означати більше, ніж десятки правильних законів.

Так, на думку експертів з німецької консультативної групи з питань економічних реформ Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, суперечливі дискусії щодо перегляду приватизаційних угод у 2005 році призвели до зниження росту інвестицій в економіку України: у першому кварталі 2005 року інвестиції в основний капітал зросли лише на 4.5%, коли в аналогічний період 2004 року цей показник склав 52.1%.

Падіння росту інвестицій в українську економіку після пропозицій реприватизації у 2005 році

Джерело: Інститут економічних досліджень і політичних консультацій

Про ризики, які створює реприватизація, говорив і прем’єр-міністр України Олексій Гончарук: «Реприватизація — це дуже небезпечно, тому що інвестор в Україні має відчувати, що якщо він щось проінвестував, то безпідставно це у нього ніхто не забере. Нам потрібно створити умови, коли люди будуть вкладати в Україну гроші і не боятимуться, що у них ці гроші просто заберуть. А така практика в Україні, на жаль, протягом десятків років існувала».

Великі інвестиції, необхідні Україні, не прийдуть в економіку, якщо не буде визначеності з правом власності. Визначеність виникає з суми формальних і неформальних факторів: стабільного законодавства, незалежної судової системи, гарантій з боку влади.

2. Рівні умови конкурсу

Ціна приватизованого об’єкту визначається під час відкритих торгів, аукціону, на якому учасники торгуються один з одним. Чим їх більше, тим вищою є кінцева ціна угоди, і тим більше грошей надійде до бюджету. Попередні умови конкурсу визначають, хто зможе взяти участь у торгах.

Якщо приватизація проводиться непрозоро, в інтересах когось одного, саме через дискримінаційні, позбавлені здорового глузду обмеження кількість потенційних покупців штучно скорочується. Виходить, що переможець аукціону визначається не економічно, а адміністративно.

Класичний приклад — конкурс з продажу пакету акцій Північного гірничо-збагачувального комбінату. Тоді, у 2002 році, за допомогою «додаткових умов» до конкурсу не допутили сімох учасників: ЗАТ «Південний ГЗК», «Орджонікідзевський ГЗК», «Суха балка», а також ТОВ «Манітоба», «Запорізький центр управління активами».

На думку Фонду державного майна відповідали додатковим умовам лише найбільший кредитор підприємства, «Укрсиббанк», та один з його партнерів по цьому кредиту, «Українська металургійна компанія». То ж її і оголосили переможцем, фактично отримавши контроль над підприємством за ціною виданого кредиту.

Вигоду від такої «приватизації» отримують корупціонери, а держава несе прямі збитки, оскільки ціна продажу виявляється нижчою за ринкову. Крім того, замість отримання ефективного власника, актив у результаті такого псевдоконкурсу стає, як правило, об’єктом спекулятивного перепродажу.

3. Адекватна ціна

Неспроможність держави керувати власністю призводить до щорічної втрати її цінності. Устаткування зношується, технології стають застарілами, нерухомість — занедбаною. Ці процеси повинні впливати на ціну об’єктів, що приватизуються. Свідомо завищена стартова ціна об’єкту призводить до того, що у конкурсі на його приватизацію взагалі немає учасників. Ніхто не хоче купувати руїни, які продають за ціною підприємства, що працює.

Одне з рішень, яке пропонують міжнародні експерти, — розділити об’єкти продажів на дві групи. Наразі в Україні існує 3350 державних підприємств. Приблизно 100 з них є цінними активами, які цікаві покупцям. Проводячи приватизацію цих об’єктів пріоритетом держави має бути ціна — саме їх потрібно продати якнайдорожче.

Для решти підприємств — а це близько 3000 об’єктів — підхід має бути іншим. Швидкість, а не ціна має бути пріоритетною, адже наразі усі ці підприємства є тягарем для держави. Там втрачаються кошти. Продаючи їх, не варто гнатися за високою ціною. Потрібно зробити це якнайшвидше за ті гроші, які пропонують, оскільки тут важливіше передати власність у руки зацікавленого господаря, який уже сьогодні готовий вкладатись, створювати робочі місця та ефективний бізнес.

Звісно, такий підхід не стосується стратегічно важливих підприємств, як от тих, що впливають на безпеку країни або є природними монополіями. Такі об’єкти не підлягають приватизації.

4. Приватизаційні рішення

Ціна — важливий, але не єдиний фактор успішної приватизації. Держава не може розпоряджатися національною власністю, як спекулянт на базарі — продати і втекти. Професійна підготовка активу до продажу передбачає прогноз його майбутнього використання. Це називається комплексним «приватизаційним рішенням» — на противагу звичайному «приватизаційному продажу».

Приватизаційне рішення не просто приносить гроші у бюджет. Воно передбачає узгоджену стратегію роботи з активом з боку того, хто його купує: наприклад, модернізацію обладнання, створення певної кількості робочих місць, певний рівень інвестицій. Держава не лише отримує швидкі гроші. Вона генерує податкові надходження у майбутньому і стимулює економічне зростання.

У випадку з великими підприємствами, що працюють на ринку з мінливою кон’юнктурою, як наприклад, Запорізький алюмінієвий комбінат або Одеський припортовий завод, провести приватизацію без приватизаційного рішення зараз просто неможливо.

На думку шведсько-американського економіста і дипломата Андерса Ослунда, мислити рішеннями — та навичка, яка потрібна Фонду державного майна, аби повернути довіру до української приватизації у західних партнерів: «Експертам Фонду державної власності потрібно оцінити, яка форма та час приватизації має найбільший сенс і якнайкраще підготуватися, дотримуючись прозорості та зберігаючи довіру до цього процесу».

5. Відкрита інформація

Цивілізована приватизація має проводиться в інтересах усього суспільства. Інформаційна відкритість приватизаційних процесів — одна з гарантій дотримання балансу інтересів держави та покупця. Не менш важливою прозорість є і для інвестора. Про яку довіру до приватизації можна говорити, якщо вже після продажу у підприємства раптом виявляють величезні приховані борги та зобов’язання — як це було, наприклад із Запорізьким алюмінієвим комбінатом. Обов’язковим для великих об’єктів має бути повний аудит, який проводиться незалежними міжнародними компаніями — як, наприклад, це відбувається у випадку з «Об’єднаною гірничо-хімічною компанією». Крім того, відкритість передбачає обов’язкову наявність у вільному доступі достовірної інформації про:

 

  • програму приватизації,
  • об’єкти, виставлені на торги,
  • умови участі в конкурсі,
  • методику розрахунку стартової та прогнозованої ціни,
  • перебіг торгів.

З 2018 року об’єкти малої приватизації виставляються в системі держзакупівель Prozorro, до якої під’єднані десятки торговельних майданчиків другого рівня, де й проходять торги. Це сучасна інформаційна система, яка надає покупцеві зручний сервіс для вибору і покупки цікавого для нього держактиву. У рамках цієї системи працює Комісія з розгляду скарг. Туди можна звернутися, якщо інформація про об’єкт виявиться неправдивою.

Уявімо, що все це працює. Що тоді?

Тоді можна говорити про ефективну приватизацію, яка з великою ймовірністю зумовить економічне зростання: у країні почне формуватися потужний клас власників-підприємців, справжніх господарів бізнесу, в економіку прийдуть іноземні інвестори та сучасні технології. Величезний сировинний, промисловий і людський потенціал України отримає шанс реалізуватися наповну. Розуміння «червоних ліній» та невихід за них — перший крок й необхідна умова реалізації цього сценарію в Україні.